Вищеописані проблеми є лише одним з аспектів набагато складнішої проблеми – проблеми того, як здійснюється управління економікою нашої держави. Чомусь у нас звикли вирішувати все „одним махом”: треба терміново наповнити бюджет – слід раптово змінити правила гри та загнати всіх на загальну систему оподаткування. І це при тому, що в усіх розвинених країнах світу вже давно зрозуміли: економіка не витримує раптових змін правил гри, наслідком є або уповільнення економічного зростання, або ж відхід значної кількості підприємців „у тінь”. Тому зміна правил гри відбувається поступово, протягом кількох років, з розрахунком наслідків та з широким роз'ясненням причин та наслідків такої зміни. Ефективно функціонуюча економіка базується на трьох наріжних каменях: це стабільність та передбачуваність, які дозволяють підприємцям планувати свою діяльність, це прозорість, коли широкому загалові зрозуміло, як і чому приймаються саме такі рішення, а також це довіра до влади, що будується на постійному діалозі та намаганні зрозуміти один одного. На жаль, раптова зміна правил гри із переведенням широких кіл платників єдиного податку на загальну систему оподаткування не відповідає жодному з вищенаведених принципів взаємодії влади та бізнесу, що, відповідно, матиме наслідком неефективне функціонування економіки.

Для того, щоб розібратися в усіх тонкощах новоствореної проблеми, зробимо невеличкий екскурс в історію. Майже сім років тому економіка України потерпала від надмірної тінізації, від хронічної несплати податків. З метою стимулювання виходу підприємців з тіні у 1998 р. було видано Указ Президента України щодо запровадження спрощеної системи оподаткування. Відразу економічне життя в країні почало пожвавлюватися, виник потужний шар малого та середнього бізнесу, основа довгоочікуваного середнього класу, який, до речі, відіграв неабияку роль у „помаранчевій революції” в Україні. Успіх спрощеної системи був настільки видимим, що деякі з країн Африки та Латинської Америки, які також потерпають від тінізації економіки, почали серйозно вивчати український досвід та запроваджувати подібні системи й у себе. Втім, в Україні жодних кроків щодо спрощення та оптимізації зарегульованої загальної системи оподаткування зроблено не було. Це призвело до фактичної втечі підприємців у спрощену систему, а деякі великі підприємства навіть почали зловживати цим. З метою вирішення цієї проблеми, замість ретельного вивчення фактів зловживань окремих підприємств, в наших „кращих” традиціях було вирішено видавити всіх, і нечисельних тих, хто зловживає спрощеною системою, і мільйони тих, хто справді має право нею користуватися з метою прогодувати себе і свою сім'ю, у загальну систему. Загальна ж система оподаткування характеризується надмірним податковим тягарем (зависокі ставки податків та соціальних нарахувань) та жахливим адмініструванням (заплутаність і суперечливість правил, купа документації для звітності та часу на її заповнення, стояння в чергах в податковій інспекції, необхідність наявності висококваліфікованого знання чи бухгалтера, щоб розібратися в усьому і не наразитися на штраф, тощо). Тобто, виходить так, що людей силоміць заганяють туди, звідки вони втекли з метою зменшення своїх витрат у грошах, часі та нервах.

Економісти люблять гратися з таким поняттям як раціональна поведінка, тобто з тим, що людина раціонально зробила би у тій чи іншій ситуації. Так от, раціональними поведінками у такій ситуації із спрощеною системою оподаткування, що виникла в Україні, можуть бути: а) збільшення цін на товари та послуги, що виробляються (надаються) підприємцем, оскільки зростає податковий тягар і це треба якось компенсувати; б) звільнення робітників, оскільки збільшення цін може зменшити конкурентоспроможність, а отже треба позбавитись частини найманої праці з метою економії; в) махнути на все рукою і взагалі припинити підприємницьку діяльність чи піти „у тінь”. Скоріш за все в Україні будуть використані усі три стратегії, в залежності від специфіки бізнесу, але здається, що остання стратегія – стратегія „відходу в тінь” – буде найбільш поширеною.

Отже, що ж виходить: повертаємось на „круги своя”, у 1998 р.? Знову „тінь”, знову несплата податків? Саме такою може бути ціна непродуманого та раптового рішення. Але ще страшнішою за грошові втрати бюджету може бути втрата довіри до уряду, який прийшов до влади внаслідок „помаранчевої революції” та який позиціонує себе як „уряд народної довіри”. Причиною тінізації економіки є надмірний податковий тягар та недовіра до уряду, і замість усунення цих двох першопричин уряд „зробив з точністю до навпаки”: поклав на всіх незносний податковий тягар та, прийнявши раптове та непрозоре рішення, підірвав довіру до себе. І народної довіри ще на один подібний крок може уже й не вистачити...

Що ж можна зробити, аби зарадити ситуації, що склалася. По-перше, слід терміново повернути старі правила гри, прийнявши закон, який би вилучив відповідні норми із березневого закону про внесення змін до Державного бюджету 2005 р. Не так вже й багато втрачав бюджет від спрощеної системи оподаткування, зараз може втратити набагато більше! До речі, хто-небудь нам пояснив скільки саме складали недонадходження до держбюджету внаслідок дії спрощеної системи оподаткування і скільки автори рішення планували отримати від її скасування?!

По-друге, у майбутньому спрощену систему оподаткування не можна суттєво чіпати, поки не буде реформована у бік спрощення та оптимізації загальна система оподаткування. Звичайно, на це потрібен час, однак тільки так можна усунути проблеми, які створюються використанням спрощеної системи деякими великими підприємствами, що розглядають цю систему як податковий рай, та створити передумови для безболісного переходу на загальну систему багатьох малих та середніх підприємців.

По-третє, надалі подібні рішення повинні прийматися у відповідності до закону, а саме до частини третьої статті 27 Бюджетного кодексу України, згідно з якою закони, які впливають на формування доходної та видаткової частини бюджетів, повинні бути офіційно оприлюднені до 15 серпня року, що передує плановому; в іншому разі норми відповідних законів застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, наступного за плановим; а також у відповідності до Закону України „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, який вимагає обов'язкового обґрунтування, оприлюднення та обговорення проектів рішень органів влади, що зачіпають інтереси суб'єктів господарювання.

І, нарешті, по-четверте, напевно, найважче завдання – владі слід поступово прищеплювати населенню культуру сплати податків, яка майже повністю відсутня у пост-радянському українському суспільстві. Втім, успішне виконання цього завдання можливе лише після того, як влада доведе свою чесність, а також ефективність та прозорість у витрачанні бюджетних коштів через періодичне прилюдне та широко доступне звітування про витрачені кошти. Лише після того, як кожний громадянин відчує, що сплачені ним податки, нехай для початку мізерні, повертаються йому у вигляді якісних послуг, а не хамоватих держслужбовців, можлива поява відчуття абсолютної необхідності у сплаті податків, а то й гордості за це. Не громадянин повинен перший повернутися до держави, а держава до громадянина, бо за останні 70-80 років вона йому забагато заборгувала.

Але під лежаче каміння вода не тече. Громадянська кампанія „ПОРА”, яка взяла на себе зобов'язання контролювати дії уряду, ініціювала широку кампанію на підтримку малого і середнього бізнесу в Україні, який опинився під небезпекою знищення. 12 травня у Києві під егідою „ПОРИ” та ряду громадських організацій пройде великий круглий стіл за участю підприємців, представників уряду, парламенту та громадських організацій, на якому, як хочеться сподіватися, буде досягнутий консенсус щодо того, як вийти із складної ситуації, що склалася. Втім, хотілось би, щоб такі круглі столи проводились ще до прийняття рішення, а не після того, як стали зрозумілі негативні наслідки. Виглядає так, що підприємцям і владі буде, що сказати один одному, адже лише при прозорій та готовій дослухатися владі українці отримають ту Україну, за яку вони у листопаді-грудні 2004 р. стояли на Майдані.

Дмитро Луценко, експерт Центру інституційного розвитку